ІСТОРІЯ УСПІХУ ПОДЛЄСНОЇ АНАСТАСІЇ

Мир. Три літери - одне слово і мільйони бажань людей жити у ньому. 

 

Війна. Війна - це втрата. Втрата всього цінного, що було у нас: люди, дім, свобода, сенс життя, а для когось навіть і саме життя. Вже тиждень, як рік повномасштабної війни, але для когось ця війна почалась ще 9 років тому, а у історії вона не припиняється століттями. 

 

Мене звати Анастасія, мені 16 років. У Кропивницький я приїхала з міста Бердянськ - перлини Азовського моря; міста, котре кожного літа збирало сотні тисяч туристів. Збирало, поки до нього не прийшов “рускій мір”. Але я родом не з Бердянська. Народилася я у місті Харцизьк - це маленьке містечко у Донецькій області. Воно таке ж маленьке, як і 8-річна Настя, котрій довелось у 2014 році “поїхати відпочити на морі” на декілька тижнів, але так мені сказали батьки. Насправді ж ми поїхали туди, бо поступила інформація, що у ту ніч будуть бомбити наше місто, тому це все було тільки для того, щоб перечекати, поки закінчаться обстріли і ми збирались одразу повернутись додому, як настане тиша. Так званий відпочинок “трішки” затягнувся - минуло 8 років, але я, моя сім’я та сотні тисяч, а може й мільйони жителів Донецької та Луганської областей так і не дочекались припинення вогню. Натомість, 24 лютого 2022 року війна прийшла за нами і у Бердянськ. Вона прийшла у всю Україну. 

 

24 лютого о першій годині ночі я спілкувалась зі своїм другом-воєнним з Канади, котрий розповів мені, що його та побратимів можуть відправити в Україну як підрозділ, котрий буде дивитися за порядком у столиці, просто про всяк випадок. Я не надала цьому особливої уваги та лягла спати. Це був останній спокійний сон у моєму житті. Мій ранок почався о 5:51. Я чула крізь сон, як у іншій кімнаті ходили розмовляли мої батьки, але я подумала, що вони просто вітають нашого дідуся з днем народження. Я зрозуміла, що «все… почалось», коли мене розбудив дзвінок брата, котрий взагалі знаходився за кордоном та сказав, щоб ми негайно збирали речі та їхали якомога далі. Так все і вийшло: об 11 ранку я, мама, тато та мої сестри прощаємося з бабусею, дідусем та нашою кішкою Беллою. Ми прощаємося з домівкою, прощаємося з містом. В голові лише одна думка - та ж сама думка, що і 8 років тому: скоро повернемось, як усе скінчиться. Тоді ми ще не знали, що у найближчий рік ми точно не приїдемо назад. 

 

Прибувши до Кропивницького, наступні декілька тижнів ми жили від тривоги до тривоги, сиділи у коридорі, спускались в укриття. Чітко пам’ятаю, як ходила до магазину, а там порожні полиці, хліб тільки сухий і люди, котрі по максимуму знімають готівку з карток на касах, бо у банкоматах вже немає грошей. Тоді у себе в нотатках я писала “Я так хочу прокинутись. Прокинутись та зрозуміти, що це був просто поганий сон. Я дуже міцно заснула, ось чому і сон такий довгий. Прокинутися вдома, встати, піти вмитися та прийняти той факт, що всі ці події - гра моєї уяви. Це все нереально. Все ж насправді добре… я вдома, поруч мої друзі, родина і всі щасливі, чи не так? Не всім нам іноді хочеться просто прокинутись?”

 

Першою гарною новиною за місяць війни була можливість продовжити навчатись у школі, але не у своїй - у ліцеї “Максимум” . Тоді я ще не знала, скільки незабутніх спогадів надасть мені цей заклад. Найнезабутніший - “Словінські чутки” - проєкт, котрий проходив у Польщі. Це були мої найкращі 10 днів за весь період війни. Але це не єдине, що назавжди залишиться у моїй пам’яті, пов’язане з ліцеєм. 

 

Я вже достатньо добре знаю місто. Я звикла до свого третього дому. Звучить смішно, але я й справді не знаю, що відповідати людям, котрі у майбутньому будуть мені питати “Звідки ти?”. А звідки я: з Харцизька, Бердянська чи Кропивницького? Всі ці міста - це мій дім.

 

До початку повномасштабного вторгнення я ніколи не думала, що буду писати вірші про війну, але мені нічого не залишалось робити зі своїми емоціями, окрім того, як описати їх у рядках:

 

 

 

Вже труни пронесли, щоб поховати

 

І мами їхні плачуть від утрати, 

 

Бо син вже не повернеться додому,

 

Не скаже “Мам, ти бачила новину ту відому, 

 

Що почалась війна і люди жорстко гинуть

 

Що жах страшенний коїться в них там,

 

Але за рідну Україну і душу й тіло я віддам!”

 

Всі йшли відважно на війну

 

Відстояти свої останні життя ночі

 

І серце буде рватися дівоче

 

Від звістки: нареченого нема

 

І буде засинати донечка ридма, 

 

Бо їй сказали, що тато…

 

Він не прийде вже додому

 

Але він бачить, він все чує,

 

Хоч і ти це не відчуєш

 

Він завжди буде поруч – це ти пам’ятай

 

Що ти дочка героя – знай

 

Свобода - це не те, що може хтось нам дати

 

Це те, чого ніхто не може в нас забрати!

 

Це гідність нашого народу, 

 

Бо ми, українці, вільного роду!

 

 

 

Спогади про щасливе минуле - вони, як ворог, вбивають нас, але зсередини. Ми маємо боротися. Боротися за себе, боротися за тих, кого в нас відібрав ворог і не поверне. Вже ніколи не буде так, як тоді, коли був мир - саме ці три літери, саме це одне слово і мільйони людей, котрі жили у ньому.