ІСТОРІЯ УСПІХУ СЕМИРЯЖКО БОГДАНА

24 лютого в Рубіжному я прокинувся о 6:30 від гучних звуків. Спочатку мені не було зрозуміло, що трапилося.Мені могло здатися все що завгодно, тільки не те, що почалася війна. На кухні я побачив своїх батьків. Їхні обличчя були бліді. Різні думки були в моїй голові.Вони мені сказали, що таки почалася війна.

 

Ми почали відразу метушливо збирати речі, але в один момент зрозуміли, що все відбувається дуже непередбачувано, треба зробити паузу та подумати. Спочатку планували виїжджати через Харків, але там було дуже небезпечно на той час. Думки… думки… думки… 

 

Я провів перший день війни із невимовним жахом, щогодини мене атакувала тривожність, яка підкріплювалася вибухами ракет навколо. 

 

Я зібрався з думками і уперші наступні дні війни пішов допомагати моїй мамі в нашому сімейному кафе "ЖираFF". Там ми робили піци для наших воїнів, я розкладав їжу по коробках і писав побажання на фронт. Одного разу, коли ми перебували в кафе та готували допомогу, яку хотіли передати волонтерській організації, ми почули дуже гучні вибухи та кинулися додому.

 

Кожного дня кількість пострілів та їхня гучність ставала все більшою. Пам’ятаю, як моя сестра Ліза бігла з нашої кімнати відразу в коридор, їй було дуже страшно, як і всім нам, тільки набагато більше. Наш кіт - Сєня підстрибував від гучних звуків і біг до мами, інколи ховався в коридорі. Тоді батьки знову задалися питанням "Їхати чи залишитися?".Але ми вирішили залишитися.

 

Іноді, коли нам було дуже страшно, ми ходили до сховища, що було у підвалі найближчої до нас школи. Пам’ятаю, як там було сиро і холодно. Ми одягали куртки і сиділи по декілька годин на день.

 

П’ятого березня рано вранці, ми знову зібралися в коридорі біля валіз, які ми зібрали з першого дня війни. І раптом пролунав дуже гучний, жахливий звук. То були постріли міномету на околиці міста. І ми остаточно вирішили – їдемо. Я плакав, коли прощався з нашим будинком. На душі була така порожнеча, адже я прожив тут із самого народження. 

 

Тож ми рушили до Дніпра через Лиман. На нашу думку це був безпечний маршрут. До війни ми часто так їздили, тому знали добре дорогу. Коли тільки виїхали з Рубіжного,то жахнулися, коли побачили розстріляні машини. Після довгої дороги через поля, так як рухатися прямою дорогою було неможливо, ми дісталися до місця призначення. Наякийсь час прихистила наша родичка (двоюрідна сестра моєї мами). Ми залишилися у них три дні. Тут у мене було почуття, що я під захисною оболонкою, яка мене захищає від усього. Та часто здавалося, що колись вона лусне. Обстановка у Дніпрі ставала небезпечнішою, тому вирішили не залишатися тут, а рухатися далі. Так нас доля привела до міста Кропивницького, на даний момент – це місто, в якому я живу вже майже рік. 

 

З Дніпра до Кропивницького ми їхали спочатку прямою дорогою, а потім через різні села. І ось нарешті ми приїхали! Нашому щастю не було межі. Ми проїхали близько 600 км від рідного міста. Тут нас поселили до квартири родичів мого дідуся. Ми стали відчувати себе набагато комфортніше та у безпеці, і навіть мій кіт Сєня, якого ми забрали з собою, був невимовно щасливий!
 

Перші два тижні нашого перебування у Кропивницькому ми чули сирени, які тривали близько 9 години на день. Ми спускалися в укриття з рештою мешканців нашого нового будинку і навіть встигли потоваришувати з деякими. Моя сестра знайшла собі нових подруг, а я - прочитав нову книгу. 

 

24 березня я пішов до школи. Мене прийняли на навчання у ліцеї «Максимум». Хоча зараз і дистанційне навчання, але я такий радий, що можу знову отримувати знання та спілкуватися з моїми однолітками. Хотілося б висловити велику подяку вчителям, які, незважаючи на війну, проводили уроки.

 

Мої бабусі та дідусі ще залишалися довгий час у Рубіжному. Вони сильно переживали і не хотіли залишати їхній рідний будинок. Потім ситуація загострилася, почалися вуличні бої. Вони виїхали у квітні. Бабусю Віру та Дідуся Колю вивезли військові на евакуційному автобусі у Кремінну. Бабусю Марину та Дідуся Валерія привезли автобусом до Лисичанська.

 

З настанням літа у Кропивницькому стало спокійніше. Тривоги я чув щодня, але прильотів та всього жаху, який я пам’ятаю у Рубіжному, не було. Зараз я відчуваю себе у повній безпеці. Після всього що сталося, я продовжив жити як завжди, але в моїй голові багато думок про те, що я повернуся назад у своє рідне місто. Все більше і більше розлука з рідним містом та друзями морально сковувала та призводила до депресивного стану. І коли мені та моїм батькам вчитель моєї нової школи Дмитро Собчук запропонував поїхати у подорож до Польщі на молодіжний обмін разом з іншими хлопцями та дівчатами з Кропивницького та Черкас, я з радістю погодився. Ця подорож дала мені відновити відчуття свободи, спокою та миру. Перебуваючи там, я знайшов багато нових друзів з України та Польщі, а також відчував сильну підтримку України.

 

А наше сімейне кафе зараз живе в Кропивницькому! Приходьте!