Мене звати Арабаджі Станіслава, мені 17 років, я переселенка з міста Маріуполь.

День 24 лютого 2022 року для мене почався досить звично. В цей день я повинна була брати участь у змаганнях з настільного тенісу, тому  нервувала, адже хотіла гідно представити свою школу. Але тут пролунав перший дзвінок від родичів. «Алло, у вас там все добре? Прильоти дуже чутно? В новинах таке кажуть…». 

Ми з мамою снідали, я збиралася до школи, ніяких новин про війну ми ще не чули, адже тоді ще не мали звички перевіряти кожного ранку стрічки Інтернет-порталів. Вибухи саме в нашому районі теж поки не лунали, тому ці слова здавалися повністю видуманими та з якогось паралельного всесвіту.

До школи я не пішла, як і мама на роботу. Пам’ятаю, як вона вийшла на вулицю, щоб зняти гроші та зайти в магазин, а я залишилася вдома. Начебто все як завжди - побути одній в квартирі не було чимось незвичайним, допоки я не почула перший вибух. Розмовляючи зі своїм другом, який жив у іншому кінці міста, я почула страшні звуки спочатку в нього на фоні, а вже через кілька хвилин і мій власний дім почав здригатися.

Наступні 5 днів, поки не вимкнули світло, газ і воду, пройшли навіть спокійно, наскільки це взагалі можливо в місті, яке одним з перших почали активно обстрілювати. Було оголошено дистанційне навчання, і наші вчителі (до речі я навчалася в Маріупольській гімназії №2 – прекрасний заклад освіти з дійсно крутим директором, який до останнього залишався у школі, допомагаючи постраждалим) не давали нам поринути в негатив та переживання, пов’язані із ситуацією. Вони підбадьорювали нас та до останнього дня наявності зв’язку намагалися пояснити матеріал. Майже з кожним була проведена індивідуальна робота, адже хтось був зовсім не в ресурсі продовжувати вчитись, і це зрозуміло чому. А хтось, як я, навпаки занурювався у розв’язання задач з алгебри, щоб відволіктись. До речі, спосіб дійсно ефективний. Поки було світло, усе здавалося більш-менш нормальним. Батько казав, щоб я і мама виїжджали наступним евакуаційним потягом, але ми й думати не хотіли про від’їзд, ще й без тата. Ми були впевнені, що ніякого жорстокого продовження не буде.

Але воно все ж таки було. Першого березня не стало світла, другого – води, а шостого відключили газ. Я почала записувати на календарі події, які відбувались. Виїхати нам вдалося тільки 18 березня. Розповідати про усе, що ми там пережили я не дуже хочу. Й так зрозуміло, що не чути сонячної тиші довгий час – це дуже страшно. Гучно було майже завжди, окрім 7 березня – в цей день не було чутно жодного вибуху. Не маючи ніякого зв’язку, ми сподівалися, що це вже кінець усіх жахіть. Їжу готували на вогнищі, за водою спускалися вниз до моря, до кринички. Усі ці походи містом кожного разу були новим випробуванням. Усі розуміли, що наступний крок може бути останнім.

Ховатися було нікуди, тому я увесь світовий день малювала картини. Через кілька днів вже починаєш звикати до гучних звуків за вікном. Мій батько клеїв з паперу персонажа з мультфільму на ім’я Валлі. Ця фігурка так і залишилася там, у Маріуполі, як і всі наші речі. В той же час я почала писати вірші.

Простирадло, ніч і кіт…

Ти до цього давно звик

Бачити пусті дверні пройоми,

Де проходе тільки тінь,

З нею легше заховаться

І не думать ні про що,

Та думки завжди і всюди

Лізуть прямо без кнутів

Та колись усе скінчиться.

В нас не буде цих жахіть.

І тоді ти вбачиш птицю,

Що в дзьобі несе вердикт.

І насправді стане ясно.

Знов тобі там щось здалось,

Адже все як завжди гасне

З полум’ям безлічних днів.

 До речі, наш кіт – Йося, мужньо вистояв, витерпів усе, що відбувалося, і був сімейним антистресом.

Процес виїзду з міста до території, підконтрольної Україні, теж не найприємніші спогади. Тому продовжу свою розповідь вже з моменту відкривання нам бабусею дверей у прекрасному місті Олександрія. Кожне літо я проводила тут, тому це для мене другий дім, який завжди готовий прийняти. Війна війною, а 10 клас закінчувати було потрібно, тому я принесла свої документи у вже знайомий Ліцей № 17. До 2014 року я жила в Донецьку, й після подій того року так само, як і тепер, навчалася в цьому закладі. Тоді це було з 3 по 5 клас, а зараз 10 та 11. Хто б міг подумати, що завершувати своє шкільне життя я буду саме тут. Досить дивно, але деякі вчителі навіть мене пам’ятають, і це дуже приємно. Звичайно, багато дітей у класі змінилося, але залишилися й ті, з якими ми підтримували зв’язок. Коли з’явився зв’язок, з’ясувалося, що багато знайомих звідси хвилювалися за мене, надсилали повідомлення, пропонували якусь допомогу. Цьому немає ціни! Стільки людей готові завжди з тобою поговорити та підтримати, що зовсім не відчувала себе зайвою, що дуже часто трапляється. Я по-справжньому зрозуміла важливість друзів та добрих людей навколо тебе.

Я дуже рада, що маю можливість навчатися та готуватися до іспитів (завдяки вчителям, які, незважаючи на повітряні тривоги та відключення світла, встигають пояснювати матеріал та допомагати нам із завданнями). В укритті закладу є можливість продовжувати навчання та провести змістовне дозвілля. Є можливість переглянути цікаві та пізнавальні фільми та презентації, пограти в інтелектуальні ігри. 

Продовжую займатися хобі: відвідую пост-пан гурт «Квіткова собака», бо займаюся грою на барабанах.

Для повноцінного навчання отримала допомогу від UNICEF, так як тікаючи з дому, зовсім не думала про шкільне приладдя. Вдалося заощадити деякі кошти, які змогла перерахувати нашим захисникам. Мала можливість, завдяки програмі UNICEF, познайомитися з Олександром Педаном та особисто поговорити, в дитинстві дивилася з ним програми, але не думала, що наживо це ще цікавіше. Я маю можливість повноцінно жити, навчатись, спілкувати з однолітками  і дуже-дуже ціную це. Насолоджуйтесь тими моментами, які зараз маєте – це найважливіша навичка у наш час.